Київський музей порцеляни

Вітаю вас в унікальному музеї порцелянових фігур, подібного до якого, мабуть, ще не було. Хоча б тому, що найбільші колекції порцеляни, які демонструються сьогодні у відомих музеях, створювалися протягом сотень років. І біля їхніх витоків, як правило, стояли могутні монархи або найвпливовіші вельможі, які жили в різних історичних епохах і витратили на свої колекції величезні статки. А потім вже, після їхнього уходу у засвіти, турботу про збереження та поповнення колекцій брала на себе держава. Німеччина, наприклад. Або Іспанія. Або Італія. Або Австрія. Або Японія. Або Данія.

У нашому випадку все було інакше. Неподалік цієї будівлі знаходиться місце, в якому мені довелося довгі роки провести серед таких же, як і я, сиріт і дітей з неповних, як раніше казали, родин. Кожен із нас мав свою непросту долю. І кожен з нас мав свою заповітну мрію. Я мріяв стати журналістом і, ставши ним, бувати в інших країнах. Ця мрія здавалася нездійсненною. І це було зрозуміло, бо можна було розраховувати тільки на власні сили. Навряд чи тоді, на початку 1970-х, я міг собі уявити, що мине час і я таки стану журналістом. Що мені пощастить побувати майже у ста країнах світу. Що з десятків країн я почну привозити до Києва різноманітні дивовижні предмети мистецтва. Що з часом це переросте у збирання порцеляни – рідкісного матеріалу, здатного передавати і красу, і витонченість, і теплоту, і доброту, і, якщо дозволите, навіть любов.

Все почалося з маленької статуетки з іспанської порцеляни, яку я придбав з дружиною Галиною на іспанському острові Мальорка. І з того часу ми так загорілися ідеєю зібрати колекцію іспанської порцеляни Lladro – на наш погляд, найкращої у світі, – що почали буквально полювати за нею країнами та континентами. А трохи пізніше, вирішивши продемонструвати всім, що іспанська порцеляна справді найкраща у світі, ми почали доповнювати колекцію виробами інших відомих мануфактур. Нам довелося побувати для цього в десятках різних країн – від Сполучених Штатів та Аргентини до Нової Зеландії та Сінгапуру. І звідусіль ми привозили порцеляну, порцеляну, порцеляну. Її ставало так багато, що ні вдома, ні на роботі не було ні найменшого вільного місця. І тоді з'явилася ідея відкрити музей.

У Києві є Музей однієї вулиці. Наш музей, дотримуючись тієї ж логіки, можна було б назвати музеєм однієї мрії. Адже вміння мріяти дається кожному із нас. Але, на жаль, не кожен може свою мрію здійснити. У цьому сенсі нам, звісно, пощастило. По-перше, зустріти добрих людей, які постійно нам чимось допомагали у цій справі. А багато хто навіть поповнював колекцію, щедро роблячи унікальні подарунки. По-друге, повірити самим і подарувати іншим віру в те, що мрії здійснюються. Якщо в них по-справжньому вірити й так само по-справжньому прагнути їхнього здійснення, не звертаючи уваги на перешкоди та життєві випробування, яких, на жаль, доля підкидає нам у великій кількості.

Робота з підготовки музею до відкриття не припинялася ані на день протягом дев'яти місяців. Вже йшла повномасштабна війна, ворог наступав на Київ, постійно вили сирени повітряної тривоги, а часом у безпосередній близькості лунали й вибухи крилатих ракет, які прилітали в цей район. Але ми, як той майоліковий півник із Бородянки, не здавалися. Бо нас вела мрія.